Людина з майбутнього потрапляє в минуле і намагається повідомити, хто вона така. Природно, їй не вірять. Особливо, коли вона намагається поділитися своїми ексклюзивними знаннями – як у легендарному фільмі "Назад у майбутнє".

"Скажи мені, хлопчику з майбутнього, хто президент США в 1985 році? – Рональд Рейган. – Рональд Рейган? Актор? А хто тоді віцепрезидент? Джеррі Льюїс? А Джейн Вайман тоді перша леді. А Джек Бенні – міністр фінансів. На сьогодні годі з мене жартів".

В Україні ХХI століття цей фантастичний сюжет міг набути особливої ​​виразності.

Уявімо, що сучасний українець знаходить машину часу, переноситься в 2012 рік і починає описувати події наступних тринадцяти років. Можливо, його повідомлення про новий Майдан і повалення Януковича буде виглядати більш-менш переконливо. Але коли дійде до російської анексії Криму, появи Гіркіна на Донбасі та створення "ДНР і "ЛНР", слухачі неминуче почнуть крутити пальцем коло скроні.

А потім гість із майбутнього розповів би українцям з 2012-го про повномасштабне російське вторгнення, яке відбудеться за десять років. Про Маріуполь, стертий з лиця землі ворожою армією. Про флагман Чорноморського флоту РФ, затоплений у перші місяці війни. Про бої з північнокорейськими солдатами на Курщині. Про дрони СБУ, які вилітають з фур і вражають російську стратегічну авіацію. І про те, що українським верховним головнокомандувачем стане той самий Володимир Зеленський, який щойно знявся в кінокомедії "Ржевський проти Наполеона".

[BANNER5]

Звісно, в нашого сучасника не було б ані найменших шансів довести, що вся ця сюрреалістична розповідь – чиста правда. Ба більше, наш герой міг би перенестись не в мирний 2012-й, а в 2016-й чи 2017-й – у розпал гібридного протистояння з Москвою. Але навіть тоді його розповідь про майбутню повномасштабну війну виглядала б маренням божевільного.

Ментальний перелом відбувся в українському суспільстві 24 лютого 2022 року. Велика війна довела нам, що нічого неможливого і неймовірного не буває. Будь-який, навіть найдивовижніший прогноз, має шанси на здійснення. І повідомлення про спецоперацію "Павутина" вже не здавалося б неправдоподібним українцю, який застав знищення крейсера "Москва" й атаку на Кримський міст.

Словом, після 24.02.2022 новини з майбутнього в Україні не виглядали б чимось фантастичним. Але це ще не означає, що в них повірили б.

Уявімо, що сьогоднішній українець потрапляє в літо 2022 року. І повідомляє співвітчизникам, що в 2025-му велика війна з Росією все ще триває. На фронті гинуть сотні й тисячі людей. Путін не помер від раку і не був скинутий олігархами, які збунтувались. Російська економіка не впала під тягарем західних санкцій. РФ не розпалась на князівства. У противника досі є резерви для наступальних операцій. І ракети для обстрілів українських міст не закінчились – навпаки, ворог збільшив інтенсивність повітряних атак за допомогою сотень дронів-камікадзе.

Суто психологічно більшість тодішніх українців були не готові прийняти таке майбутнє. І, найімовірніше, прибульця з 2025-го проголосили б провокатором, який розповсюджує ворожі наративи та намагається деморалізувати народ.

Щоправда, заразом він би розповів співгромадянам, що на четвертому році повномасштабної війни їхня країна жива. Що Україна не здається, стримує натиск ворога і періодично завдає болісних ударів по Росії. Але ця втішна звістка навряд чи могла задовольнити нас три роки тому, коли перемога та мир здавалися дуже близькими.

Ще важче гостю з майбутнього було б на початку 2023-го, коли вся країна передчувала переможний контрнаступ української армії.

Як повідомити співвітчизникам, що їхні надії ілюзорні? Що в ЗСУ недостатньо ресурсів, щоб прорвати оборону супротивника? Що в ході розпіареного контрнаступу не вдасться звільнити не тільки Донецьк, Луганськ чи Маріуполь, але навіть Токмак чи Мелітополь? Що тодішній герой – головком Валерій Залужний – уже за рік залишить свою посаду?..

Навіть якби прибулець із майбутнього ризикнув озвучити все перераховане, реакція українського суспільства була б однозначною: це підривна кремлівська пропаганда!

[BANNER1]

У перші місяці 2023 року було просто неможливо передбачити реальний розвиток подій, не заробивши тавро зрадника і московського агента. Саме тому реалістичних прогнозів у вітчизняному публічному просторі не було. Навіть ті з нас, хто припускав невдачу контрнаступу, воліли не ділитися своїми думками. І лише під кінець року, після виходу гучної статті Залужного в "The Economist", ми всі заднім числом перетворилися на проникливих військових експертів.

2024 року необґрунтованої ейфорії в нашому суспільстві стало набагато менше. Але й тоді багато українців відмовилися б вірити гостю з 2025-го. Наприклад, якби він з'явився в розпал успішного наступу на Курщині і розповів тріумфуючим співвітчизникам, що до наступного літа український плацдарм у Курській області скоротиться до кількох невеликих прикордонних ділянок; а силам оборони доведеться відбивати наступ ворога на Сумщині.

А ще гість із 2025 року спантеличив би багатьох українців звісткою про переговори з Москвою. І про те, що Кремль відкинув ідею припинити вогонь і заморозити війну по лінії фронту.

Тривалий час наших співгромадян переконували, ніби у війні на виснаження Україна має явну перевагу. А отже, саме росіяни зацікавлені в перепочинку та прагнуть тимчасового перемир'я. Однак події нинішнього року продемонстрували, що цей пропагандистський стереотип був далеким від реальності.

Сьогодні майбутнє знову приховане від нас. Ми не знаємо, якою інформацією міг би поділитися прибулець із 2026-го чи 2027-го.

[BANNER2]

Нам хотілося б почути від нього, що всі спроби ворога розтрощити українську оборону були марними.

Що Україна та її партнери знайшли ефективні методи протидії повітряному терору РФ.

Що Росія зіткнулася з непереборними економічними труднощами вже до кінця 2025 року.

Що кремлівський режим став жертвою одного з тих "чорних лебедів", якими багата наша бурхлива епоха.

Зрештою ми хотіли б почути, що велика війна завершилася. І завершилась на прийнятних для Києва умовах.

Але якби пригнічений гість із майбутнього повідомив нам про поразку та фактичну капітуляцію України, цю похмуру розповідь сприйняли б інакше, ніж два чи три роки тому.

Не через складне становище на фронті й не через ворожий терор у тилу – радше тому, що на четвертому році масштабного протистояння з РФ наше суспільство достатньо подорослішало. Тепер ми розуміємо, що війна – це війна, а не казка з гарантованим хепі-ендом. І трагічний фінал війни також не виключений.

На щастя, між поняттями "не виключено" і "неминуче" пролягає прірва. Якщо в ейфоричному 2022-му Україна не була приречена на перемогу, то і в депресивному 2025-му ми не запрограмовані на програш.

Майбутнє – не за нас, але й не проти нас. Воно, як і раніше, в українських руках. І за нього, як і раніше, варто боротися.

Михайло Дубинянський