У світі існує чимало незвичайних законів та правил, але одне з них вражає своєю унікальністю та зумовленістю суворими природними умовами. На норвезькому архіпелазі Шпіцберген, у містечку Лонг'їр, офіційно заборонено помирати. Ця заборона не є примхою чи дивацтвом, а життєвою необхідністю, що ґрунтується на наукових та санітарних міркуваннях.

Більше про місто, у якому смерть - поза законом, читайте у матеріалі РБК-Україна.

Чому у Лонг'їрі заборонено помирати?

Причина такого незвичайного правила криється у кліматі Арктики, де розташований Лонг'їр. Містечко знаходиться в зоні вічної мерзлоти, що означає, що ґрунт залишається замороженим протягом усього року. Ця особливість створює серйозні проблеми для традиційного поховання.

"Через вічну мерзлоту тіла, поховані в землі, практично не розкладаються. Це не тільки створює проблему з обмеженим простором на кладовищі, але й несе потенційну загрозу для здоров'я населення", - пояснює спеціаліст з арктичної біології, доктор Еліас Андерсен.

Найбільш яскравим прикладом цієї загрози є історія кладовища Лонг'їра. Востаннє поховання тут здійснювалися у 1950-х роках. Але найвідоміший випадок, який підтвердив правильність такого підходу, стався з тілами, які померли від пандемії іспанського грипу у жовтні 1918 року. Мова йде про кількох молодих шахтарів, віком від 18 до 29 років, які прибули на архіпелаг у пошуках заробітку. 

Через вже встановлену тоді в Норвегії практику глибокого поховання (близько двох метрів) і суворий клімат, тіла були поміщені в глибоко промерзлий ґрунт. Місцеві жителі, налякані поширенням хвороби, хотіли бути впевненими, що тіла не "спливуть" і не стануть джерелом зарази.

        На кладовище Лонг'їра не ховають з 1950-х років (фото: Facebook/Longyearbyen Lokalstyre/Jorunn Tove Høiland)

Майже через 80 років, у 1998 році, група міжнародних вчених на чолі з медичним географом доктором Кірсті Данкан розпочала амбітний проєкт. Їхня мета полягала в тому, щоб дослідити рештки жертв "іспанки", похованих у вічній мерзлоті, в надії знайти зразки неушкодженого вірусу. 

Ідея полягала в тому, що низькі температури могли законсервувати вірус, що дало б змогу вивчити його генетичну структуру до мутацій, які він зазнав у наступні десятиліття.

Дослідники обережно ексгумували тіла семи шахтарів. Вони працювали під спеціальним надувним наметом для забезпечення безпеки та приватності, використовуючи спеціалізоване обладнання для роботи з мерзлим ґрунтом. Навіть попри те, що деякі труни виявилися ближче до поверхні, ніж очікувалося, і не повністю знаходилися в зоні вічної мерзлоти, зразки все ж були зібрані.

Заборона на поховання має ще й наукове підґрунтя (фото: Facebook/Longyearbyen Lokalstyre/Jorunn Tove Høiland)

Аналіз тканин показав, що вірус іспанського грипу справді зберігся у неушкодженому стані. Це відкриття стало справжнім проривом у розумінні вірусології та пандемій. Це дозволило вченим реконструювати геном вірусу 1918 року, що є неоціненним для розробки нових вакцин та стратегій боротьби з майбутніми пандеміями грипу.

Разом з тим це дослідження не лише розширило наукові знання, а й стало остаточним підтвердженням правильності рішення Лонг'їра заборонити поховання на своєму кладовищі. Ризик вивільнення стародавніх, потенційно небезпечних патогенів з нерозкладених тіл був занадто високим, щоб його ігнорувати.

        У Лонг'їрі встановили жорсткі правила, які стосуються смерті людей (фото: Facebook/Longyearbyen Lokalstyre/Jorunn Tove Høiland) Правила життя та смерті

З огляду на ці обставини, влада Лонг'їра ухвалила рішення, яке діє і донині.

Відтак, якщо людина серйозно хворіє або її стан вказує на неминучу смерть, її негайно транспортують літаком на материкову частину Норвегії. Там вона отримує медичну допомогу, а у разі смерті - поховання.

А от місцеве кладовище вже давно не використовується для нових поховань. Навіть урни з кремованим прахом тут не ховають через ризик, що дикі тварини можуть їх розкопати.

Цікаво, що крім заборони помирати, існують неформальні обмеження і на народження дітей. Жінкам рекомендується залишати Лонг'їр за кілька тижнів до пологів, щоб народити на материку. Це пов'язано з обмеженими медичними ресурсами та суворими умовами життя на архіпелазі.

Лонг'їр не сам у "забороні на смерть"

Хоча Лонг'їр є найвідомішим прикладом, подібні "заборони на смерть" іноді виникали й в інших місцях, хоча й з інших причин.

Наприклад - острів Іцукушіма у Японії, відомий своїм грандіозним святилищем Іцукушіма, що "плаває" у воді під час припливу. Цей острів є одним із найсвятіших місць у синтоїзмі (традиційній японській релігії). 

Синтоїзм надає великого значення чистоті (кегаре) та забрудненню (харе). Смерть, як і народження, вважається джерелом ритуального забруднення. Щоб зберегти абсолютну чистоту Іцукушіми та його святилищ, здавна існував суворий звичай, що забороняв будь-яку смерть або народження на острові.

Так, вагітних жінок відправляли на материк, щоб вони народжували там. Люди, які були при смерті, також мали покинути острів. Навіть якщо хтось несподівано помирав на Іцукушімі, його тіло негайно вивозили, а місцевість піддавали очищенню. Кладовищ на острові не було і немає.

На відміну від сакрального підґрунтя в Японії, "заборони на смерть" у деяких містах Франції та Італії мали суто прагматичний, а часом і комічний характер. Вони не були давніми традиціями, а скоріше тимчасовими чи символічними юридичними актами, виданими мерами.

Найчастіше такі "заборони" з'являлися, коли місцеві кладовища були переповнені, і не було місця для нових поховань. Мери, зіштовхнувшись з цією проблемою і браком фінансування чи дозволів на розширення, вдавалися до таких екстравагантних заходів, щоб привернути увагу влади або змусити громадян кремувати своїх померлих.

Іноді заборони були реакцією на повільність бюрократичної машини, яка затягувала видачу дозволів на будівництво нових поховальних споруд.

А найцікавішим є те, що деякі мери використовували "заборони на смерть" навіть як своєрідну форму протесту, щоб висміяти центральний уряд або місцеву владу, яка не надавала необхідних ресурсів.

Наприклад, у 2000 році мер міста Ле-Лаванду на Французькій Рив'єрі видав указ, що "забороняє помирати" на муніципальній території, мотивуючи це тим, що на місцевому кладовищі "немає більше місця". Указ був, звісно, символічним, але привернув значну увагу до проблеми.

Мер італійського муніципалітету Кастільйоне-дель-Лаго у 2012 році також видав "заборону на смерть" через повну відсутність місця на кладовищі.

Однак випадок Лонг'їра залишається унікальним через його постійний характер та обґрунтування суто практичними міркуваннями, що відображають боротьбу людини з екстремальними умовами природи. Це місто є живим прикладом того, як природа може диктувати свої правила навіть у найважливіших аспектах людського життя.

Вас може зацікавити:

• Які 10 неймовірних фактів про Португалію ви не знайдете у жодному путівнику
• Чому категорично заборонено купатися в озері Синевир
• У якій країні світу живе менш ніж 800 людей

При написанні матеріалу використовувалися наступні джерела: Norway Today, The Guardian, National Geographic, Вікіпедія.