Ми живемо в зовсім іншому світі, ніж той, до якого звикли. І уявлення не маємо, що це за світ. 

Під час війни пришвидшуються процеси, які до того тягнулися десятиліттями. І це ж стосується кар’єр публічних людей: ось про нього говорять, як про майбутнього прем’єра і навіть окремо під нього Міністерство єдності створюють, а вже за рік він стає фігурантом резонансної корупційної справи. Так може навіть несподівано виявитися, що в реальній українській політиці почало проглядатися поняття «репутації» – поки дуже тьмяне, у чомусь навіть більше потенційне чи ймовірнісне, ніж реальне. Але вже цілком достатньо підстав, щоб говорити про остаточно зруйнований імідж конкретної людини. І це яскраво показала справа віцепрем’єра Чернишова.

Якщо дивитися на весь кейс із корупційним провадженням міністру єдності (чим далі, тим дивніше звучить це формулювання у прив’язці до Чернишова), враження, що щодо нього працює інститут репутації, на перший погляд, геть немає. Він ледь не втік (бо повернули), у ВАКС на обрання запобіжки прийшов лише з другого разу, з посади його не відсторонили, заставу за нього внесли (самі ті, хто вносив, не знали, що вносять, але гроші заплачені). Де ж той хрест на кар’єрі публічного чиновника, якого завжди чекають після таких історій?

Але якщо копнути глибше, такий хрест стає очевидним. Бо ж за 6 місяців на посаді міністра про Чернишова насправді написали менше, ніж за останні два тижні, коли стало ясно, що він отримає підозру від НАБУ. Багато хто з українців – і всередині країни, і за її межами – його імені навіть не знали, хоча Чернишов обіймав посаду, потенційно дуже близьку і, за ідеєю, потрібну багатьом. А от тепер це ім’я знаються сотні тисяч, може, і мільйони.

Хтозна, скількох українців Чернишову вдалося повернути в Україну в межах своєї роботи – для більшості було важливо, що він, хай і неохоче, але повернув сам себе, хай скільки в цих очікуваннях було іронії. В це повернення не вірили, як зараз не дуже вірять в його відсторонення, чи, може навіть, що справа дійде до суду. Але й таке ми вже бачили, і до такого готові. Що ж тут особливого? Де працює репутація?

Нюанс у тому, що з публічного погляду можна сподіватися, що Чернишов – уже політичний труп. Його майбутнє чи в уряді, чи у великій держструктурі, на кшталт раніше очолюваного ним «Нафтогазу», наразі неможливе. І це особливо вражає, оскільки ми говоримо про особу, якій ще рік-два тому цілком серйозно пророчили місце прем’єр-міністра, так він, за чутками, подобався в ОП. 

Тобто за цей короткий час Чернишов пройшов шлях від потенційного очільника уряду до підозрюваного у корупції чиновника. Якого вмовляннями друзів президента і, хтозна, чи не силою повертають із закордону, міністерство якого, здається, обхідними шляхами таки хочуть ліквідувати чи об’єднати з іншим, менш ніж за рік після створення. І майбутнє самого Чернишова примарне – може, подарують йому якесь посольство, може, дозволять «тихо піти в ліс». 

Але суспільство і розголос не дозволять. Цю історію вже не забудуть, як не забули ще одного давнього ноунейма Насірова (хоча він і радий був би). Може, Чернишову навіть, доведеться розділити долю Насірова ще більше, і нічого тихо зробити не вийде, бо НАБУ і САП якісно продовжать свою роботу і доведуть, що недарма підняли цей ґвалт. Але поголос працює, і коли чують про Чернишова, згадують цю підозру, і все, що з нею пов’язане.

Інший момент, що Чернишов – чи не найближчий до нинішньої реальної влади персонаж, який таки отримав підозру в корупції. Помиляються ті, хто каже, що він – найвищий чиновник з таким «званням», все ж ексголова Верховного Суду Князєв по ієрархії стояв помітно вище. Але Князєв для цієї влади був чужий, а Чернишов, – безперечно, свій. І приховати, зам’яти, удати, що нічого не сталося, вже не вийде – сталося. Трансляцію з засідання ВАКС, коли обирали Чернишову запобіжку, дивилися сотні, новини про хід і результати цього розгляду, читали десятки тисяч. Днями, тижнями, а ще трохи часу – й місяцями читатимуть. 

Із «великих риб» такого штибу Чернишов, можливо, перший, але, здається, не останній. Українці, які відчули на собі вищу несправедливість від незнання, чи прокинуться вранці після підступного обстрілу ворога, прагнуть справедливості там, де здатні до неї дотягнутися. Вони не можуть вплинути на слідство (і це добре), чи на суд (і це теж добре) – але можуть затаврувати міністра, який сам себе знеславив навіть не підозрою, а всім, що супроводжувало її вручення. І вбити його кар’єру. Це побічні ефекти такої публічності, і вони вже діють.

Поки важко сказати, до яких меж дійде реальне зростання інституту репутації для українських публічних людей – найкраще це стане ясно під час виборів після війни. І зараз просто неможливо передбачити, якими будуть результати цих виборів, яким буде суспільство, яке цей вибір робитиме і серед кого обиратиме. Проте в мене мало віри, що в тому списку буде Чернишов. Він, може, раніше і хотів би потрапити в такий список, та вже зась.

Може, кейс Чернишова – це не феномен, а сигнал про щось більше, симптом чогось більшого. І коли завіса спаде, всій країні стане легше. Це, звісно, лише фантазія, але хтозна.