Нещодавно виповнилося три роки благодійному фонду "Юлині бабусі". Його заснувала радіоведуча Юля Карпова – сама, без офісу, команди чи бюджетів. Фонд опікується дев’ятьма соціальними установами по всій Україні й допомагає понад 1100 людям, серед яких – мешканці геріатричних пансіонатів, психоневрологічних інтернатів і будинків для людей з інвалідністю.

"Юлині бабусі" – це не про разові поїздки, а про регулярну підтримку й довіру. 5.UA поговорив із засновницею фонду про три роки роботи, донати від небайдужих, найбільші виклики й те, чому вона досі все робить сама.

Як усе працює – з перших днів і донині

"Глобально нічого, мабуть, не змінилося в роботі фонду із самого початку, бо я займаюся цим усім сама. І схема завжди одна й та сама: запит від закладу, закупка, пошук необхідного або замовлення, і відправити поштою, або завести самостійно й зустрітися з людьми, які живуть у підопічному закладі", – пояснює Юля.

За її словами, такий формат роботи – спосіб бути впевненою в результаті:

"Я контролюю, що купується, кому купується, за скільки, що точно довезеться. І постійно шукаю оптимальні варіанти: доїхати, чим, як. Бо фонд названий на честь моїх бабусь. І, мабуть, саме через це я так сильно трушусь над усім, що відбувається".

Після ранкового ефіру на радіо – друга зміна: списки потреб, порівняння цін, закупівлі, упаковування, логістика. Якщо не встигає доставити сама – шукає пошту, водія, авто.

"Коли купуєш щось – продукти, техніку, гігієну – усе одно міряєш через себе. Чи я б собі таке купила? Чи я б цим користувалась? Це перший фільтр закупок".

Далі – акти, чеки, квитанції. Усе має бути прозоро.

"Я роблю все так, як хочу, і так, як вважаю правильним, тому що це мій фонд. І я краще знаю, як мені краще організувати роботу мого фонду. У цьому плані не буде скромності. Я молодчина", – каже Карпова.

Зараз із дев'яти підопічних притулків лише два чи три – це ті, куди Юля звернулась першою. Інші знайшли її самі: хтось дізнався від колеги-директора, хтось прочитав у соцмережах.

"Після першої поїздки – завжди обережність. Але коли бачать, що я на зв'язку, що я повертаюся, що я не просто раз приїхала – тоді контакт встановлюється".

Іноді виникають непорозуміння. В одному з нинішніх закладів Юля почала збір – й отримала обурення від керівництва: "Чого це ви публічно кажете, що в нас є потреби?". "Я пояснила: ви даєте запит із печаткою і підписом. Я закуповую, привожу, звітую. Усе офіційно. І так буде завжди. Це не перевірка – це робота благодійної організації".

Складнощі – не логістичні, а людські

"Мабуть, не було жодної вирішальної кризи. Але буває дуже важко, коли не проходять збори. Коли навіть репост зробити не хочуть. Коли людям байдуже. І це найважче", – говорить Юля.

Зібрати гроші на операцію чи солодощі для підопічних легше, ніж на підгузки чи пральний порошок. "Люди думають – це не терміново. А насправді все терміново. Бо якщо немає підгузків – то замінити їх нічим. І все. Доводиться пояснювати на пальцях".

Засновниця "Юлиних бабусь" зізнається – усе це емоційно виснажує.

"Мене звинувачували, що я попрошайка, що знову щось прошу. Що занадто хочу змінити світ. Але коли приїжджаєш у притулок і бачиш радість працівників, бо є чим переодягнути людей, це варте всього", – розповідає Карпова.

Кожна гривня – це підтримка

"Є люди, які підтримують мене щодня. Пані Ірина Гевко, яка живе за кордоном, щодня скидає 50 гривень. Це не просто кава – це талісман. Коли є її донат – значить, усе добре".

Є й інші постійні донатори. 

"Дівчинка Анастасія Кошпармак теж має традицію щоденного донату. Є Валентин Харкевич, який відправляє по 10 копійок. Це класно. Бо навіть без цих 10 копійок упаковку памперсів не купити", – пояснює Юля.

Люди часто перепрошують за розмір внеску: "Пробачте, що лише 20 гривень", або "це небагато". Але Юля щоразу нагадує: кожна сума – важлива.

"Для когось 50 гривень – це дрібниця, а для когось – цілих 50 гривень. І я завжди пояснюю: 50 гривень – це ціла шоколадка для бабусі. Це солодощі в шухляді, які вона зможе з'їсти тоді, коли сама захоче. Це не просто гроші – це втіха, радість і відчуття потрібності й незабутості для цілої однієї людини".

Після таких пояснень, каже Юля, люди починають інакше ставитися навіть до найменших донатів.

Підтримка буває різною – не лише грошовою. Засновницю фонду особливо зворушують історії, коли люди віддають щось своє, особисте. Наприклад, хлопчик-слухач передав свій улюблений конструктор Микиті – хлопчику з деокупованої Андріївки, про якого Юля розповіла в ефірі. Він просто почув історію – і відправив іграшку. А ще – бабусі, які самі живуть на мізерні пенсії, в’яжуть теплі шкарпетки для інших бабусь у притулках, щоб ті мали, що вдягнути взимку.

"Це такі моменти, коли починаєш вірити в людей заново", – зізнається Юля.

А команда?

"Я хочу зібрати команду у двох випадках: якщо зможу платити зарплату, або якщо знайдуться люди, які щиро готові працювати волонтерами", – каже Юля.

Але поки цього не сталося.

"Іноді людям цікаво не допомогти, а засвітитись десь на фотці. А мені важливо – щирість. Краще один раз, але по-справжньому. А поки я справляюсь сама. Ну й у мене є Сергій Іванович", – усміхається Юля, маючи на увазі свого коханого – Героя України Сергія Пономаренка.

Три роки – і новий збір

До триріччя фонду Юля оголосила новий збір – 1 мільйон гривень на потреби підопічних. Задонатити на підтримку самотніх стареньких можна за реквізитами на сайті.

Фонд також запрошує до співпраці бренди, виробників і мережі магазинів. Якщо ви виготовляєте печиво, цукерки, косметику, побутову хімію, засоби гігієни або продукти харчування – лолучайтеся, щоб допомогти стареньким. Щоб запропонувати допомогу, пишіть безпосередньо у Instagram фонду або Юлі Карповій.