Відразу після першої перемоги Баку в Карабахській війні одна азербайджанська дипломатка мені сказала: «Вы думаете, мы любим русских? Конечно нет, но мы решили их танцевать. И перетанцевали. Мы просто умеем ждать».

Але це було давно. Хоча й про недавні події мало вже хто памʼятає. Зараз вже більшість забула, що нинішній виток загострення стосунків Москва-Баку розпочався в той момент, коли над Чечнею, росіяни збили азербайджанський літак і не дали йому приземлитися в Росії. І навіть не в цьому була проблема. А в тому, що Путін вирішив не вибачатися. Він звик, що перед ним танцюють. А те, що світ змінився він не помітив.

Точніше, може й помітив, але вибачитися – це означає визнати рівність «кавказьких татар» (так імперія називала азербайджанців) рівними собі. А це неможливо. Неможливо, бо тоді треба визнавати рівність українців, білорусів, казахів, а потім і башкирів, тувінців та чукчів.

Але в Путіна цугцванг. Визнати когось рівним росіянину він не може. Точно так він не може і покарати економічно Баку, бо він аж надто залежний від Анкари.

Але це не найголовніше. Наша війна – це не тільки і не стільки війна за території, скільки за визнання нас іншими. І те, що зараз робить Баку, те як Пашинян садить вірменського Іванішвілі – це частинки куди складнішого процесу. Процесу примушування Путіна (колективного Путіна) до визнання того, що українці, казахи, вірмени, азербайджанці, якути інгуші та росіяни – різні народи.

Ми дуже недооцінюємо саме цей аспект нашої війни. Бо це, перш за все, війна за ідентичність.