Ім’я Івана Нечуя-Левицького знайоме кожному українцеві ще зі шкільної лави. Автор "Кайдашевої сім’ї", педагог, мовознавець - постать, яку вважають стовпом української класики. Але за цією знайомою маскою ховаються деталі, які й досі дивують дослідників.

Які сторінки біографії Нечуя-Левицького досі були маловідомими, розповідає РБК-Україна.

Відлюдництво та самотність в кінці життя

У зрілі роки Іван Нечуй-Левицький добровільно ізолював себе від суспільства. Оселившись у скромній київській квартирі, він уникав контактів, відмовлявся від гостей і рідко виходив з дому.

Літературознавці припускають, що це могло бути пов’язано з психічним виснаженням або глибоким розчаруванням у суспільстві, з яким він більше не міг знайти спільної мови.

Конфлікт з українською інтелігенцією

Попри любов до України та її мови, Нечуй-Левицький мав складні стосунки з сучасниками.

Він гостро критикував "псевдопатріотизм" деяких діячів та вважав, що українська література перетворюється на декоративну. Через це він залишився на маргінесі навіть серед "своїх".

Іван Нечуй-Левицький (фото: Вікіпедія)

Незрозуміле ставлення до жінок

Письменник так і не одружився, у його особистому житті бракувало близькості. У щоденниках і листуванні - жодного натяку на романтичні стосунки.

Деякі дослідники вбачають у цьому можливий слід травм або асексуальності, що тоді не обговорювалася взагалі.

Власноруч перекладав Біблію… і потім знищив текст

Нечуй-Левицький впродовж кількох років самотужки перекладав частини Біблії українською мовою.

Але невдовзі після завершення роботи - знищив рукопис. Причини залишаються невідомими.

Існує версія, що він не витримав цензурного тиску або ж розчарувався у власному перекладі.

Пророча мова про майбутнє України

У листах, що збереглися, він писав про майбутнє незалежної України, де "людина праці матиме голос, а не пани та чиновники".

Ці думки, висловлені ще в 19 столітті, звучать напрочуд актуально і сьогодні. Це свідчить про глибоку політичну чутливість митця, про яку мало згадують у шкільних підручниках.

Іван Нечуй-Левицький (фото: Вікіпедія)

Він зневажав свою зовнішність

Нечуй-Левицький мав складний комплекс щодо зовнішності: вважав себе непривабливим, занадто худим і "кволим на виду".

Відомо, що уникав фотографування - збереглося лише кілька офіційних знімків. Він писав, що "у цій шкаралупі живе лише думка".

Це рідкісний приклад у тогочасній українській літературі самосвідомого тілесного сорому.

Проти модернізму і Франка

Нечуй-Левицький не сприймав новітніх літературних течій і навіть публічно критикував Івана Франка.

Він вважав модернізм "неглибоким" і "показним", а надто роздратовано ставився до символістів. Через це його називали "ретроградом", і він втрачав авторитет у молодшого покоління.

Писав мовно-літературні інструкції

Іван Нечуй-Левицький активно розробляв правила сучасної української мови ще до створення правописів.

Його "Українська граматика для початкових шкіл" (1877) - фактично один із перших україномовних підручників.

Але цікаво, що він був у конфлікті з іншими мовознавцями - зокрема, з Павликом і Драгомановим - бо просував "питомо народну" лексику, відкидаючи запозичення.

Вважав, що письменник має бути "невидимий"

У щоденникових записах він писав, що ідеальний митець - це "голос із-за лаштунків", який не повинен затьмарювати сюжет чи персонажів.

Через це у своїх творах уникав автобіографізму, навіть коли теми були близькі. Це ставить його у пряму опозицію до тодішнього європейського письменницького  "я-культу".

Після смерті -  у злиднях і забутті

Помер Іван Нечуй-Левицький у 1918 році в Києві, в холодній квартирі, майже забутий. Його тіло довго не могли поховати через хаос визвольних змагань і зміну влади.

Лише згодом, коли Грушевський домігся гідного поховання на Байковому кладовищі, про нього знову згадали як про класика. Але прижиттєвої слави та достатку він так і не зазнав.

Вас також може зацікавити:

• Які таємниці приховує життя Івана Франка
• У кого з письменників була наркотична залежність
• Актори, яких боялась радянська влада

Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Мислене древо, Читати Київ, UAhistory, Бібліотека Української Літератури.