Мета – позбавлення України можливості захищатися, демонтаж української держави й асиміляція українців у "єдіний народ". За 11 років війни Росія не раз демонструвала: добровільно вона не зупиниться. Її можна лише зупинити. Бо інакше вона йтиме до мети – "вирішення українського питання" в дусі Гітлера. Тут справа і в раціональних факторах (економічний потенціал, мільйони слов’янського населення, геополітичне положення) – так і ірраціональній налаштованості, ба навіть віруваннях кремлівських очільників. Усі оці "розпад СРСР як катастрофа століття", "Україну придумав Ленін", "усе у вас наше" - через систему пропаганди розтиражоване у масову свідомість росіян, де розквітло буйним цвітом. Бо спирається на століттями підготовлений ґрунт чорносотенного шовінізму і компенсаторного "вялічія".Звідти усі концепції "бульдозера", "удава" тощо, які передбачають розмін територіальних здобутків на людські втрати – вони вважаються прийнятними, бо з погляду пересічного московита Росія веде "справедливу" війну за "своє". А після перемоги українців чекають зачистки, перевиховання і перетворення на росіян. Читайте також: Як поламати "Вісь зла"?До речі, в цьому контексті згадуються не лише статті російських часів початку повномасштабного вторгнення, але і пости провісника "русского міра" в Україні Андрія Портнова зразка 2019 року.Це – мета і сценарій. Це – "остаточне вирішення" українського питання, "кінець укрАінского сепаратизму" як виклику. Тому не працюють будь-які раціональні концепції чи очікування – Росія припинить агресію лише тоді, коли буде неспроможна продовжити.Про "війну на виснаження" вже говорять і Головком Сирський, і навіть Володимир Зеленський зі своїм почтом "4-5 менеджерів". Однак Зеленський, Єрмак та  інші й надалі перебувають у полоні сприйняття власної виключності. У західних медіа виходять їхні інтерв’ю та коментарі, сенс яких – "Зеленський – найвеличніший лідер сучасності, має очолювати Україну і під час війни, і після неї".Тобто замість роботи над виживанням країни в умовах викликів самому нашому існуванню, найвища влада переймається власним статусом та перспективами збереження монополії на ресурси та вплив. Це дуже нагадує боротьбу за верхню полицю на "Титаніку", який на повній швидкості несеться на айсберг.Що робити натомість – обговорювалось багато разів.Читайте також: Аплодисменти чи результати?Рецепти виживання зводяться до: максимальне згуртування всіх можливих ресурсів — людських, інтелектуальних, інституційних;підпорядкування їх одній меті — перемозі над Росією;зупинка ворога — через знищення його військової потуги і її економічної основи.Першим кроком має бути залучення до управління країною найкращих фахівців. Однак рік за роком українцям пропонується шоу "переставлення ліжок в уряді президентського офісу". До того ж навіть пред’явлення підозр на рівні НАБУ/САП, навіть очевидні провали у забезпеченні фронту, побудові фортифікацій, утримання зовнішньої допомоги — не закінчуються принциповими кадровими рішеннями. Все вирішує не компетентність, а лояльність – що лише поглиблює управлінську проблему. Чи залишиться прем’єром Шмигаль, чи буде ним Свириденко, чи Єрмак пришле інше протеже – не має значення для найголовнішого: для результату.Зараз натомість саме результат має бути визначальним критерієм для будь-яких дій.У демократичному світі недарма вигадали інститут "Уряду єдності" чи "Уряду порятунку" - він дозволяє залучити на кожну посаду оптимальну особу безвідносно до партійної приналежності; змушує всіх працювати на єдиний результат; а природне змагання дозволяє перевести у режим взаємного контролю, що ламає кругову поруку і сприяє кращій якості рішень.Здавалося б, одні плюси. Але це для країни. А для чинної влади – ризики втрати монополії. Тому питання досі не вирішене, а слухняні інфоботи Банкової всіляко висміюють цю ідею.От тільки альтернатива реальній мобілізації суспільства через оптимальне вирішення проблем – досягнення успіху Путіним. "Остаточне вирішення" українського питання.ДжерелоПро автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликанняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.