Так зворушливо був пінився в моїй стрічці флешмоб 24-літніх молодців-досягунів — іно тішся, яка в нас країна можливостей і соціальних ліфтів, майже без іронії кажу! - і от прийшла Софія Челяк — і кількома абзацами ввалила просто під дих.Сама вона, мабуть, думає, що ввалила Гончаренкові, який (я так зрозуміла) кпив із 24-літньої директорки якогось крутого зброярського концерну. Але насправді в Софії вийшов далеко масштабніший "маніфест" - можна сказати, що її устами молоде покоління нарешті оголосило свій рахунок усім нам, "дорослим" (45+), - за те, що переклали цю війну на їхні плечі.(Я це читала зі змішаним почуттям болю й гордости — з таким враженням, наче це моя Улянка з "Після третього дзвінка" написала.)Бо так, це мусила бути "наша" війна — ще в 1990-х. Але ми були до неї неготові — і робили все, щоб її уникнути. Ми не забезпечили в країні зміни еліт (таким чином забезпечивши Москві збереження контролю за базовими нацресурсами); ми залишили в Криму російське військо ("Флотам быть, флотам дружить!"), а в інформполі — російських "смотрящих" за кожним мікрофоном, і аж до 2004-го (а більшість і по тому) в принципі погоджувались терпіти на кожному кроці (бізнес, церква, школа, медії...) російське паношення, "лішбинєбиловойни" (головний страх кожної радянської дитини, який догнав країну ще й у 2019-му!). Вдячні за сякий-такий мінімум економічної свободи, ми зайнялись відбудовою нашої "розкуркуленої" прадідівської оселі, наших обідраних під СРСР до третьосвітнього стану міст і сіл — під управлінням онуків і правнуків тих самих сталінських вертухаїв. Як виявилось — рівно до тої кондиції, коли нас знову стало можна прийти розкуркулити: піднаростили жирку... Читайте також: Війни виграють матеріА в міжчассі виросли наші діти. І сказали: ні, так не буде. (Щось подібне заявила була батькові молоденька Марійка Савчин: "Якби ви, тату, не програли України, то я б не мусила тепер по лісах ховатися!" - і батько замовк, і ніколи більше не дорікнув їй ні словом, бо що тут скажеш? Але покоління батьків Марійки Савчин "принаймні спробувало" - ми ж, яко покоління, а вже саме час нам починати підбивати потроху історичні підсумки, егежбоньки! - робили все, щоб "не дай Боже, не довелося пробувати", і до останнього сподівалися, що пронесе...)Подруга, про чий прах у багажнику пише Софія, — це Віка Амеліна, якій днями було посмертно присуджено в Великій Британії премію Джорджа Орвела за нон-фікшн: цю книжку, Looking At Women Looking At War, видано недописаною, Віка планувала ще над нею попрацювати, але не встигла, бо її в 37 убила в Краматорську російська ракета. І я, чесно кажучи, давно перестала розуміти, як це все витримати — навіть якщо по 100 разів на день умовляти себе, що я-то не винувата, я-то молодець, я ще ген-ген коли казала, і готувала, і застерігала, під свист, гик і улюлюкання цілої армії "смотрящих", - і все воно нафіг здалося, бо є простий і абсолютно нестерпний факт: ти жива, а молодь гине, — порядок, противний усім природним "налаштуванням" людських спільнот. Словом, що казати — провалило наше покоління "Фортінбрасову місію" (хто з 45+ пам'ятає "Хроніки від Фортінбраса", той мене зрозуміє). Вибачайте, діти, — що могли, те вам дали. З попереднім (наших батьків, а ваших дідів) поколінням було, не забувайте, ще гірше — ті взагалі у вирішальну хвилину, замість добивати гідру, покірно повезли їй спочатку "колбасу и сахар", а згодом і ракети на свою (нашу з вами) голову. Боюсь, якби в 1990-ті вплутались були в війну, ми б і її програли, — ви просто не уявляєте, які ми тоді були дурні: наскільки неготові до самостійного державного життя...А у вас є шанс нарешті витягти країну з цеї 300-літньої ями.Тож тягніть здорові, і Боже вам поможи. І не оплакуйте свою, буцім, "украдену молодість", от повірте — ті, що в цей час тусять у Берліні й ходять на тіндер дейти, ще вам на неї колись заздрити будуть: після того, як Україна переможе.* Публікується зі збереженням стилю авторкиДжерелоПро авторку. Оксана Забужко, письменницяРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.