Саміт лідерів країн-членів НАТО ще більшою мірою виявив суперечності всередині блоку. Попри те, що черговий раз було прийнято спільне "історичне" рішення щодо підвищення військового бюджету всіх країн-учасниць. Але підсумкове рішення було ще більш невиразним, а загальна тональність Гаазького саміту була просякнута ледь не підлабузництвом до американського президента. Аби тільки він їх у лиху годину не покинув.Найбільший і найгрізніший оборонний союз тоне у внутрішньому розбраті, й ніхто не певен, що він здатен когось захистити. Навіть учасників цього блоку.І в такий оборонний союз дуже прагне вступити Україна, сподіваючись під його парасолькою сховатися від рашистських орд північного сусіда? Намагання України щодо підтримки в боротьбі з кривавим монстром можна зрозуміти. Але за великим рахунком нині НАТО – це хибна мета. Її парасолька – дірява. Час, геополітична атмосфера і внутрішні гризуни її практично зжерли.Ця парасолька була суперефективною для геополітичних обставин опісля Другої Світової. Її учасників об’єднувала страшна пам’ять про колосальні втрати та небезпеку появи авторитарних і тоталітарних режимів, які найчастіше й стають ініціаторами малих і великих воєн, що ведуть до страшних катастроф.Читайте також: Саміт НАТО: підсумкиІ хоч геополітична атмосфера змінилася, загроза ще не минула. У світі з’явилося кілька великих держав, які в той чи інший спосіб отримали надприбутки й це запаморочило їхнім політичним лідерам мізки. Спостерігаючи за внутрішнім розбалансуванням НАТО, вони вирішили, що прийшов час перерозподілу світу і встановлення їхніх правил гри.Здавалося б, знову надія на НАТО, що об’єднує "Золотий мільярд", три десятки найбагатших і високотехнологічних країн із потужним військово-промисловим комплексом. Але несподівано виявилося, що протистояти новим агресивним монстрам старий і могутній колись Союз нині вже майже не може. Принаймні, пробуксовує перед сильними, рішучими й жорстокими авторитарними режимами. І боїться сам собі у цьому зізнатися.Хоча при цьому необхідність оборонного союзу цивілізованих країн, об’єднаних одними цінностями, ніхто не заперечує. Щобільше, всі учасники блоку (крім безумовного лідера – США) по-справжньому бояться залишитися без цієї старої, дірявої, але спільної парасолі, яка довгі роки забезпечувала їм спокій і мир. Тобто вони прагнуть захиститися тим, чим захищатися нині просто небезпечно.Як не парадоксально, але одна із причин проблем НАТО – існування яскраво вираженого воєнного, фінансового і технологічного лідера, котрий всі ці роки добровільно поклав на себе батьківські функції захисту всієї "сім’ї". Тим більше, що переважна частина цієї "сім’ї" після Другої Світової перебувала в стані економічного й технологічного становлення. І всім так було зручно. Аж поки "малі" не повиростали й почали прагнути рівноправності в прийнятті рішень. Але при цьому воліли, як і раніше, не платити. Або платити зовсім мало, отримуючи повноцінний пакет захисту.Читайте також: Напад на Естонію. На що Путін хоче обміняти мир в Україні?Ситуацію ускладнює ще й те, що США знаходиться на другому континенті і їх від усієї команди відділяли тисячі кілометрів і великий океан. І купа власних проблем. В тому числі й тих, що виникли завдяки великим фінансовим витратам у спільний воєнний потенціал, який одночасно був гарантом безпеки для всього Блоку.Гаразд, на минулому саміті проблему фінансування оборонних витрат вдалося вирішити під грубуватим, але, врешті, справедливим натиском чинного американського президента. Дональд Трамп умовою подальшої підтримки США союзників поставив необхідність кожній країні витрачати щорічно 5% власного бюджету. За кілька років це колосально змінить силову потугу країн Альянсу і серйозно підніме їхню суб’єктність.Проте радикальне підвищення оборонних витрат може принести ефект лише за 5-10 років. А тут Росія, Китай, Іран, Північна Корея, які вже давно накопичили воєнний потенціал і готові вже зараз диктувати свої умови. Отже, середньострокова і дальня перспектива – це добре, але не розв’язує нагальних проблем.Отже, поповнення воєнного бюджету пом’якшить, але не розв’яже проблему ефективності НАТО, котра навіть і нині, маючи чималі ресурси, не може швидко й ефективно приймати рішення та адекватно реагувати на виклики, що постають. Річ у тім, що структура Блоку сформована на засадничому принципі прийняття рішень шляхом консенсусу.Так, цей принцип надзвичайно демократичний і його особливо толерують найменші й найслабкіші учасники процесу, оскільки він прирівнює їх до найбільших і дає можливість бути почутими й допомагає враховувати їхню точку зору. Звичайно, пошук консенсусу (рішення, яке задовольняє всіх) значно ускладнює життя. Тобто, спільні рішення в такий спосіб прийняти можна. Але чи будуть ці рішення найкращими й найефективнішими? Тим більше коли консенсус використовується в міжнародних справах, де постійно присутній фактор національного егоїзму. Приклад Угорщини та Словаччини це наочно демонструють.Так, до останнього часу як у НАТО, так і в ЄС (побудованої за таким же принципом), не було проблем із прийняттям рішень. Не в останню чергу внаслідок авторитету і "активної" політики США. Але тільки на континенті з’явилися привиди серйозних конфліктів і зазвучали сурми агресора, котрий прагнув перегляду післявоєнних домовленостей і угод, підсолоджуючи це з-під поли солодкими медяниками, як одразу далися взнаки розбіжності поглядів держав-членів Альянсу. І загальна структура досі монолітного блоку почала тріщати. Виникає питання: чи варто її реанімувати, коли між деякими державами гостро виникли суперечності? І тут уже мова постає про цінності, що об’єднують одних і роз’єднують з іншими.Отож, Україна, перебуваючи в стані війни, за парасолькою НАТО не сховається з багатьох причин. І це було відомо вже давно. Але використати свою відмову від вступу в НАТО, як фундаментальну поступку, яку Росія може видати своїй орді, як перемогу над Україною, цілком здатна. Натомість має вимагати від супротивника відмову від частини територіальних претензій (окуповані частини Херсонської й Запорізької областей).Читайте також: Саміт НАТО. Чому мирні переговори не почнуться раніше кінця рокуТак, це не розв'язання проблеми. Але цю проблему, міцно зав’язану у вузол, одним махом не розрубаєш. Доведеться поволі. Якщо нам не вдасться вступити у НАТО, як структуру, нас об’єднують із державами Блоку спільні цінності й ці держави готові в індивідуальному порядку, або з допомогою ЄС допомагати Україні протистояти ворогу. А далі?Перебуваючи в оточенні досить непередбачуваних сусідів, які в різні часи володіли якимось шматком України й за нагоди цілком здатні виставити претензії на "свої історичні землі", нам доведеться підтримувати боєздатність своєї армії ще довгі роки. Гіркий досвід російської агресії та великої війни до цього спонукає. Чи напали б на нас орки, якби Україна була б у складі НАТО? Зараз – ні. Але якщо продовжаться нинішні дезорганізаційні процеси в структурі Альянсу, то все можливо.Тоді поставмо питання інакше. Чи насмілилася б Росія напасти на Україну, якби Україна мала б боєздатну і добре озброєну армію, сучасний воєнно-промисловий комплекс, добре підготовлених командирів? А на кордонах були зведені ефективні фортифікаційні споруди, включно з мінуванням можливих проходів регулярних військ? Ось і я кажу, що тільки дурень поліз би в цю країну.А якби ще ця країна, маючи колосальний досвід сучасної війни, зорганізувала б навколо себе ще з десяток держав, об’єднаних спільною небезпекою від сусідніх агресорів угодою про негайну і беззаперечну підтримку, то нам би можна було б певний час спати спокійно. Аж поки світ знову почне радикально змінюватися під впливом нових обставин.А поки нам доведеться йти на компроміс (в кращому випадку) і "обміняти" вступ у НАТО на повернення всіх українських регіонів станом на 24 лютого 2022 року. При умові, що наші партнери триматимуть санкції до повного звільнення українських земель. Ця стратагема вже дала результати при падінні комуністичної імперії. Без сумніву, результати не забаряться й нині.Як то кажуть: десь так. Чи ні?ДжерелоПро автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядачРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.