28 червня 1996 року о 9.18 після майже 24 годин безперервної роботи парламент ухвалив та вів у дію Конституцію України. Пленарне засідання було відкрито напередодні – 27 числа, рівно о десятій ранку. За Основний закон проголосували 315 народних депутатів. Коли цю цифру висвітлило табло, голова Верховної Ради Олександр Мороз оголосив: «Є Конституція!». За кілька хвилин – о 9:30 – під куполом парламенту заграв Гімн України.

Нині серед живих вже немає яскравих драйверів тодішнього конституційного процесу: депутатів Михайла Сироти та Віктора Мусіяки, а 81-річний Олександр Мороз, який очолював у 1996-му Верховну Раду, відійшов від публічної діяльності. «Главком» поспілкувався з Тарасом Стецьківим – він був депутатом у ІІ скликанні і поділився споминами про легендарну конституційну ніч.

Почнемо з розлогої цитати з інтерв’ю Стецьківа про те, що передувало 28 червня: «Іще перший склад парламенту – той, який проголошував Незалежність – створив конституційну комісію, де співголовами були Олександр Мороз і Леонід Кучма. Мороз хотів, аби ця комісія взяла за основу якщо не парламентську, то парламентсько-президентську республіку. А обраний президентом Кучма, який прагнув одноосібної влади, у кращому випадку погоджувався на президентсько-парламентську модель. Коли був обраний другий склад парламенту, катавасія з їх незгодою продовжилася – вона тривала і у 1994-му, і у 1995-му, і у продовж першої половини 1996-го.

У 1995 році боротьба сягнула такого напруження, що за ініціативою Сергія Головатого був навіть укладений так званий конституційний договір – про розподіл повноважень у трикутнику «президент – парламент – уряд». Це був безпрецедентний крок, але і він не розв’язав проблему. Навесні 1996-го стало зрозуміло, що ситуація складається патова.

Парламент був надзвичайно строкатий, він нараховував – тільки уявіть собі – 15 невеликих фракцій. З них три – комуністи, соціалісти та селяни – були відверто лівими, ще три представляли націонал-демократичне крило (це Народний рух, Конгрес українських націоналістів та фракція «Реформи», до якої входив і я), а решта фракцій виникла «під президента Кучму». Написати нормальний текст Конституції у такому складі було майже нереально. Тому буквально за пару днів до 28 червня Кучма заявив, що конституційна комісія себе вичерпала і досягнути мети вона не може. Він сам, мовляв, підготує текст Конституції та винесе його на референдум. Як не дивно, але така його заява відіграла роль каталізатора та об’єднувача.

Вранці 27 червня, коли ми зібралися на пленарне засідання, з’явилася надія на компроміс між, здавалось би, непримиренними опонентами. Бо всі усвідомлювали: якщо дати можливість Кучмі винести питання Конституції на референдум, котрий цілком може бути сфальсифікований, то ми отримаємо чисту президентську вертикаль. Допускати цього ми не хотіли, бо, по-перше, біля Кучми вже був проросійськи налаштований Табачник, а також – ядро майбутніх олігархів. А по-друге, ніхто з парламентарів не хотів допускати того, що було у Росії, де Єльцин у 1993-му розстріляв тамтешній Білий дім».

Що було далі? Про це  у наступних 30 абзацах, які були написані до 29-річчя Конституції після розмови з Тарасом Стецьківим та прочитання мемуарів причетних осіб.

Ніхто не розходиться

Отож, 27 червня настрій у демократів був такий: засідати до кінця. «Якби ми розійшлися, то вдруге могли вже не зібратися. Кучма скористався би паузою і вплинув на частину депутатів. А питання Конституції мало бути розв’язане саме у сесійній залі, а не на Банковій і, не дай Боже, не на вулиці», – каже Тарас Стецьків.

Олександр Мороз відкрив ранкове засідання парламенту і попередив колег, що працюватимуть вони без обідньої перерви. «Я хочу сказати депутатам, які живуть далеко від Верховної Ради, щоб вони не хвилювалися. Транспорт буде затримано до закінчення засідання», – проінформував він нардепів, яких у ті далекі часи іще розвозили по домівках. Насправді ж засідання Верховної ради тривало майже за добу.

Справжній подвиг вчинив Михайло Сирота. Він простояв на трибуні 24 години, виходячи з-зали лише на короткий час. Це було колосальне фізичне і нервове напруження. Сирота зачитував вголос зміст кожної статті Конституції, спікер ставив її на голосування, а парламент давав за неї більше 300 голосів.

Якщо потрібної кількості не набиралось, Мороз закликав голосувати ще і ще раз. Наприклад, щодо того, як називати парламент, Верховною Радою чи Народною, депутати голосували шість разів.

Кучма міг вплинути на процес, але прогавив потрібний момент. Він був переконаний, що «ліві з нацдемами ніколи не домовляться. Хай сперечаються, хай навіть б’ються, але потім все одно здуються та до кінця дня розійдуться, думав Кучма. Але коли історія перевалила вже за північ і стало ясно, що ніхто розходиться не збирається, він включив адміністративні важелі», – розповідає Стецьків.

А важелі полягали в тому, що президент надіслав у парламент «своїх» (підконтрольних йому) міністрів. Урядовці тоді могли поєднувати службу в Кабінеті міністрів з депутатським мандатом. Їх завдання полягало в тому, щоб вивести з зали частину депутатів. Але міністри «просто сиділи в ложі уряду – вони не послухалися Кучму. Окремі депутати коливалися, вони виходили з зали і заходили, був броунівський рух, але шанси Кучми на вплив були втрачені. Депутати зрозуміли, що або вони ухвалять Конституцію, або вони тут – ніхто», – каже експарламентар.

Обміняли Крим на мову

І вони її ухвалили, хоча й довелося йти на поступки. Деякі з них зараз вважають неприйнятними. «Нам дорікають Кримом, але треба розуміти, що нас, нацдемів, було на той момент 90 чоловік. А комуністів, соціалістів та «селян» – понад 170. У такій ситуації єдине, що могли зробити, це відшукати компроміс, і ми його знайшли. Добрий чи поганий – нехай оцінюють нащадки, але ми це зробили», – каже Стецьків.  

Екснардеп пояснює: «Комуністи хотіли російську другою державною, але мова була за нами. Натомість Крим був за ними. Вони наполягли на тому, щоб кримська автономія носила не національний характер (як це бачили ми), а адміністративний. Це була поступка, але іншого шляху не існувало».

«Герб комуністи теж не хотіли прописувати у Конституції. Тож ми «купили» їх тим, що до Конституції був вписаний малий герб – тризуб, а великий герб, мовляв, колись пізніше буде винесений на референдум», – згадує Стецьків.

«А от по Гімну не було особливих суперечок, його атакували хіба що зовсім ортодокси. Важливішими для комуністів був Крим та мова. Ну і ще герб, бо як же їм було відмовитися від серпа та молота… І тут треба сказати, що Мороз та соціалісти стали якраз на нашу сторону, бо Мороз, хоча й був лівим, але все ж таки – українським соціалістом».

Стецьків ділиться і таким: «Комуністи, коли побачили, що жовто-блакитний прапор набирає більшість голосів, вчепилися за прапор Війська Запорізького, за козаків, яких вони зневажали і ненавиділи. І це була відверта провокація, бо дискусію вони затягнули ой як надовго». Дійсно – комуністи пропонували або зробити державним прапором «малиновий стяг Війська Запорізького», який нагадував їм радянський червоний, або ж додати до синьо-жовтого полотнища червону смужку.

Голосування за національну символіку зайшло в глухий кут. Воно тривало понад три години, і безрезультатно. Тоді Віктор Мусіяка, який 28 червня 1996 року святкував своє 50-річчя, вийшов на трибуну і сказав: «Вже сьома година, а мені сьогодні – п’ятдесят. Всі, хто мене поважає, будь ласка, проголосуйте». Засмучений, він вийшов з зали, а за хвилину почув оплески. І зрозумів, що питання зрушило з місця.

Рука Москви

«Емісари Росії весь час були поруч – незримо. Вони «працювали» через Петра Симоненка, бо той був відвертим агентом Кремля, діяли через українських комуністів – хотіли, аби ті все зробили власними руками, – говорить Стецьків. – У комуністів була різна реакція після ухвалення Конституції: з одного боку, вони раділи, що змогли насолити Кучмі, а з іншого – скалили зуби на нас, бо довелося йти на компроміс».

«Комуністи вперлися у другий розділ Конституції і хотіли запхати туди ті соціальні гарантії, які були в конституції УРСР 1978 року. Ба навіть додати якісь нові. І ми були вимушені погодитися із абсолютно пустопорожніми, декларативними обіцянками – про безплатну медицину та освіту, гарантовану роботу і житло. І ми, і комуністи прекрасно розуміли, що Україна перейшла на ринкову економіку, але мусили погодитися з їхніми вимогами, щоб бодай якось рухати процес», – каже Стецьків.

Політик згадує: «Інколи нам здавалося, що вони зумисно пропонують бздури, щоб зірвати голосування. Або що вони грають на свій електорат. Або діють за вказівкою Москви».

При цьому «свою позитивну роль відіграв Мороз, котрий попри все хотів прийняти Конституцію. Він не міг пристати на один чи інший бік, але достатньо твердо вів цей корабель. Мороз був поруч із Сиротою, який стояв на трибуні і зачитував проєкт Конституції – статтю за статтею».

В якийсь момент, коли ситуація з голосуванням зайшла у зовсім глухий кут, Мороз пожартував, цитуючи радянську стрічку «Кавказька полонянка»: «Шановні депутати, у нас, як казав Саахов, звідси тільки один шлях – або у РАГС, або до прокурора».

Але комуністи не заспокоювалися. Представник цієї фракції Юрій Кризський наполягав, що до Конституції слід вписати норму про те, що тривалість робочого часу жінок не повинна перевищувати шість годин на день. Мороз обірвав його, зазначивши, що трансляція не ведеться, а агітувати виборців краще в іншому місці й у інший час.

Також фракція КПУ вимагала, щоб в Конституції зафіксували заборону скорочувати наявну мережу садочків, шкіл та лікарень.

А ось і президент

«Леонід Кучма з’явився у парламенті вже 28 червня, біля восьмої ранку. Зустріли його нерадо, бо депутати з трибуни – окрім обговорювання тієї чи іншої статті Конституції – озвучували ще й факти тиску на них. Ми чудово знали, що Кучма не хоче ухвалення такої версії Конституції. Але на той момент він вже зрозумів, що треба приєднатися до переможців – до тих, хто зірвав його ідею референдуму», – розповідає Тарас Стецьків.

На людях, каже він, Кучма і Мороз посміхалися один одному, але тим, хто стояв ближче до них, було зрозуміло, що ці двоє – непримиренні опоненти і що жоден компроміс їх не зблизить. Під пильним оком Кучми Олександр Мороз виніс Конституцію на голосування в цілому, і зафіксував підсумковий результат – 315 голосів «за».

«Я хочу перед вами вибачитися за те, що я, може, не зовсім коректно стимулював цей процес», – заявив після голосування Леонід Кучма, натякаючи на те, що саме його протидія змогла мобілізувати представників різних фракцій. Пізніше він запросив всіх парламентарів з дружинами на урочисте прийняття – його він пообіцяв влаштувати за кошти, зекономлені через скасований референдум.

Так добігла кінця найдовша і найважливіша доба в історії українського парламентаризму. Доба, упродовж якої народних депутатів раз у раз лякали тим, що ось-ось знеструмлять парламент або що надійде попередження про замінування будівлі, через яке – хочеш чи не хочеш – доведеться розходитися.

Фінальні штрихи

Уже після ухвалення Конституції донеччанин Євген Красняков запропонував провести парламентські та президентські вибори протягом наступних дев’яти місяців. Його аргументи полягали в тому, що новий Основний закон потребує і оновлених органів влади. Але його пропозиція не сподобалася колегам – її підтримали лише 83 голоси.

Не пройшла голосування і ще одна ідея. Депутат Василь Свято з Хмельниччини хотів розтягнути державне свято Дня Конституції і на 27, і на 28 червня – адже ухвалювали Конституцію упродовж двох днів. На це Олександр Мороз зауважив, що час нині – надто гарячий, аби так довго розслаблятися.

До речі, про розслаблення. «Главком» запитав у Тараса Стецьківа, чи дійсно – за споминами Віктора Мусіяки – депутати доливали собі до кави коньяк. «Між нами кажучи, – відповів він – так, доливали». «Бо можна з розуму зійти, якщо сидіти так довго. Уявіть: понад 150 статей Конституції і подекуди до кожної статті – по 80 правок і пропозицій. Людина мимоволі починає куняти і думати: «та ну його все…». Так, виходили в курилку, бродили по коридорах, заходили в буфет, сиділи в буфеті, брали каву, дехто (але не всі!) – з коньячком. Ну не без того…», – визнає він.

А на запитання, що запам’яталося найбільше, Стецьків відповідає так: «Ніч була тяжка, і треба було чимось себе зайняти. І якось триматися. Тож доходило до того, що виходили в кулуари і розповідали анекдоти. А коли анекдот вдалий, ти смієшся, і це вже розганяє сон. І були серед нас такі майстри цього жанру, що куди там. Такі мастаки розказувати анекдоти, що я навіть не уявляв, що серед колег – поважних народних депутатів  – є знавці таких шедевральних анекдотів. З них навіть Лесь Подерв’янський сміявся б також». Анекдоти були різні, переважно – радянської доби. Про Кучму їх тоді ще не складали, говорить Стецьків.  

До речі, ще про Кучму. Як згадував Михайло Сирота, президент сказав про нього, що він – «не сирота, а син українського народу». Саме після цих слів Сироту почали називати «хрещеним батьком», а потім просто «батьком» Конституції.

Загалом Кучмі не був властивий пафос, але 28 червня 1996 року було днем, коли говорити «високим стилем» було і можна, і треба. Всі святкували ухвалення першої Конституції незалежної України. «Я просив би всіх зараз вийти на вулицю і сфотографуватися на пам’ять. Життя складається по-різному, але я знаю, що в такому колективі ми ніколи не сфотографуємося», –  цими словами закрив пленарне засідання Олександр Мороз.

І вікопомний знімок дійсно було зроблено – під стінами Верховної Ради, на яких красувався ще радянський герб.

Наталія Лебідь, «Главком»