Будь-яке слово підтримки України, що лунає ззовні без підкріплення діями, дратує не менше, ніж нічне торохтіння "Шахедів". Ймовірно, саме з цієї причини українці обійшли увагою промову президента Парламентської асамблеї Ради Європи Теодороса Русопулоса. А проте вона варта того, щоб її почули. Хоча б як зразок вишуканої риторики.

"Пане президенте, – звернувся до Володимира Зеленського Русопулос після підписання угоди про "трибунал для Путіна", – вітаю вас вдома!".

Зневірені роками війни, українці ставлять під сумнів здатність Заходу дати справжню відсіч Російській Федерації задля справедливого миру. "Чергові обіцянки та балачки, поки росіяни продовжують нищити українців", – так коментували скептики підписану в Страсбурзі угоду про трибунал.

Втім, якщо дозволити собі оптимістичний погляд, то події в Страсбурзі – ефектне (і поки що далеке від ефективного) свідчення незворотного: повернення України туди, звідки вона вийшла. 

"Вітаємо вас вдома", – кажуть українцям в ПАРЄ. Причому про війну в Україні, про справедливість та відплату Теодорос Русопулос промовляє вустами давніх греків. Ніби вдивляючись в Україну, як у розбите дзеркало, він згадує та нагадує Європі, де її коріння – у цивілізації, за відлуння якої сьогодні гинуть українці.

Безкомпромісність Путіна в бажанні знищити західний світ змушує Європу все глибше поринати в суть речей. Схоже, вона починає усвідомлювати російсько-українську війну як спільну проблему.

Поступове прозріння Європи не має значення для тих, хто не дожив і не доживе до вирішення цієї проблеми. Але без прозріння неможливе покарання. Воно неодмінно наздожене злочинців, якщо прекрасна промова Теодороса Русопулоса змусить Європу діяти активніше.

Далі – текст виступу президента ПАРЄ від 25 червня 2025 року перед запрошенням Володимира Зеленського до мікрофона:

Пане президенте, вітаю вас вдома!

Як грек я виходжу з тієї традиції, у якій війну звикли не прославляти, а розуміти. Де театр не розважав, а викривав. Де правду оспівували зі сцени, тому що рани були надто глибокими, щоб описати їх прозою.

Я звертаюсь до наших давніх драматургів, які двадцять п'ять століть тому знали те, з чим ми знову вимушені зіткнутися сьогодні. 

Еврипід писав: "Що є війна, як не страждання невинних?". Софокл застерігав: "Довгий день лягає тягарем на серця сміливих". Есхіл, який брав участь у Марафонській битві, казав: "Ми маємо страждати, страждати на шляху до істини". 

Ці слова не є реліктом. Сьогодні вони є повсякденною реальністю в Україні. Протягом більше ніж 1200 днів і ночей українці витримують не лише вибухи, але й тишу, яка слідує за ними. Не лише втрату дому, а й тихий біль від того, що світ лише прогортає новини про ці жахи. 

Українці живуть у нічних кошмарах, і найжахливішим залишається той, де світ звик до цієї війни. Де повномасштабне вторгнення стає нормальністю. Де воєнні злочини не помічають. Де страждання стають звичайною справою. 

Але ця Асамблея, ця Рада були створені для того, щоб чинити спротив такій моральній ерозії. Ця Асамблея взяла на себе ініціативу шляхом довгої і складної сесії, в якій я мав честь брати участь, виключити агресора з Ради Європи. І до цього дня ми залишаємося першою й єдиною глобальною установою у світі, яка це зробила. 

Спеціальний трибунал – ідея, яка народилася в цій залі. І сьогодні, пане президенте, ми поставили кілька підписів на папері. Це прості жести, майже рутинні, але вони несуть на собі вагу континенту і голоси людей, які страждали в тиші.

Ця угода – не просто юридичний документ. Це – кузня, де закон зустрічається із пам'яттю, де сталь зустрічається із правосуддям.

Ви, пане президенте, народилися не в палаці, не у столиці. Ви – з Кривого Рогу, міста, яке викуване в горнилі шахт і металургії. Там люди знають, що сталь – не лише матеріал, а й характер. Тут, у Страсбурзі, у місті, яке свого часу лежало на лініях фронтів у європейських війнах, і зараз формує інструменти миру, сталь стає законом. 

Чорнило, яким були поставлені підписи, не м'яке – його викуто, як залізо, пам'яттю і мужністю.

Греки подають нам позачасовий урок. Спочатку з'являється гордовитість від неконтрольованої влади, потім сліпота – коли безкарність прикрашає силу. Аж поки не настає відплата, яка відновлює баланс. Але не через помсту, а через встановлення меж. 

Над усім повстає правосуддя – не як покарання, а як пам'ятання, як закон, як справжній початок миру. Ось чому давні греки заснували Аріос Пагос – Вищий Суд для кривавих злочинів, де закон став вищим за помсту. Де розум промовляв голосніше, ніж лють. 

Справедливість, немов богиня, йшла мовчки – мовчазна, але нестримна сила історії.

Сьогодні в Страсбурзі ми відлунюємо дух того Священного Суду. Ми кажемо, що агресія – це злочин, що суверенність не є умовною, що справедливість має значення. Що справедливість – не кінець війни, а початок миру. 

Там, де немає справедливості, не можна ставити крапку.

Там, де немає правосуддя, розплата чекає в тиші.

  Євген Руденко – УП